Журналістка-розслідувачка з OCCRP:  всі українські журналісти зрозуміли, що зараз пріоритет — це ідентифікація російських військових

Багато українських центрів журналістських розслідувань після початку повномасштабного вторгнення переорієнтувалися на документування російських воєнних злочинів та ідентифікацію російських військових. Як досягти успіхів у цьому, та які проблеми можуть виникнути? Про це в інтерв’ю Польському радіо для України розповіла Олена Логінова з Центру дослідження організованої злочинності та корупції (OCCRP)

Ілюстрація

pixabay.com/Engin_Akyurt/Pixabay License

Олена Логінова — українська журналістка-розслідувачка. Лауреатка премії «Честь професії». Зараз вона співпрацює з Центром дослідження організованої злочинності та корупції (OCCRP). Є співавторкою розслідувань про українських фігурантів «Панамських документів» та «Райських паперів», учасниця команди проєктів «The Russian Laundromat» та «The Azerbaijani Laundromat». Після 24 лютого, як і більшість українських журналістів-розслідувачів, вона почала займатися документуванням російських воєнних злочинів, скоєних на території України.

Після повномасштабного вторгнення Росії в Україну ми зрозуміли, що війна — це один великий суцільний злочин, і потрібно як шукати жертв, так і шукати винних у скоєнні цих жахливих злочинів. Коли йдеться про велику кількість злочинів, то перша думка, що виникає — потрібно це систематизувати, щоб все було в одному місці. Ідея створення бази, як ми її називаємо, Russian war criminals прийшла, коли мені десь на початку березня мої джерела відправили списки імовірних російських військових, які беруть участь у боях в Україні, але вони були непідтверджені. Якщо згадувати ті часи, то тоді ніхто не знав, як буде розвиватися ситуація, діяти потрібно було дуже швидко, тому ми звернулися за допомогою до «Антикорупційного штабу». Хлопці-програмісти сказали, що можуть створити таку платформу, куди ми завантажимо ці дані. Однак ми розуміли, що підтвердження немає. Тобто це 150 тисяч імен з персональною інформацією: дата народження, адреси. Ми не все це публікуємо, але в нас є ця інформація. Згодом події розвивалися, і наші офіційні органи: прокуратура, розвідка, СБУ, — почали публікувати списки, тобто підтверджену інформацію про те, що ці російські військові вчиняють конкретні злочини, вони знаходяться в конкретних місцях в Україні. Так ми почали зіставляти ті імена, які в нас є, з підтвердженнями, потім почалася хвиля журналістських розслідувань. Всі перефокусувалися з розслідувань корупції на розслідування воєнних злочинів. Це і «Слідство.Інфо», і Bihus.Info, і «Схеми» з Радіо Свобода, і «Наші гроші. Львів», і «Миколаївський центр журналістських розслідувань». Тобто всі українські журналісти зрозуміли, що зараз пріоритет — це російські військові, тому що це найбільші злочини, які ми маємо викривати й оприлюднювати.

Так ця база почала наповнюватися. Спочатку завдяки власним джерелам, потім — офіційним спискам українських правоохоронців і журналістським розслідуванням всіх редакцій.

Олена Логінова розповіла, як влаштована база Russian war criminals.

В самій базі по злочинах пошуку немає, тому що там є пошук по званню військових, по їхньому статусу: ми відслідковуємо, чи людина мертва, чи в полоні, чи ми не знаємо, де вона. Плюс є персональне досьє, якщо ти клацаєш на ім’я військового, то ти можеш побачити, в чому саме він підозрюється. Якщо офіційно йому так само оголосили підозру, то це також буде зазначено. Наприклад, були свідчення, що один конкретний військовий знущався зі священника, змушував його роздягтися. Тобто є моменти, коли вже не тільки ім’я, але й історія розказана. Ця людина, можливо, навіть фігурує в офіційному слідстві й перебуває в статусі підозрюваного.

Українська журналістка-розслідувачка розповіла про основні інструменти, якими зараз користуються колеги для ідентифікації російських військових, що вчиняють злочини.

Інструменти залишилися з попереднього життя. Тобто ми завжди вміли шукати людей. Ми застосовуємо різні OSINT-інструменти. Зараз їх використовують, в принципі, і при пошуці російських злочинців. Особисто я не займаюся ідентифікацією, але з розмов колег можу сказати, що вони дуже часто використовують соцмережі: «Однокласники», «Вконтактє». Весною сторінки були відкриті, можна було дивитися, як живуть російські військові, з ким вони спілкуються. Ми, українські журналісти, створили багато портретів — що це за люди, які скоюють ці злочини.

Центр дослідження організованої злочинності та корупції, з яким співпрацює Олена Логінова, за її словами, сфокусувався на відстежувані активів росіян, які впливають на рішення, що приймаються Кремлем. Це робиться з метою подальшого запровадження санкцій проти цих осіб.

Я, наприклад, раніше робила історію про битву за культурну спадщину, тому що ми розуміємо, що Росія хоче знищити й нашу культуру. Ще на початку, коли була проблема з евакуацією музеїв. Це наша історія. Навіть, якщо нас не буде, потрібно зберегти щось. Це дуже важливо, адже це стосується культурної спадщини.

Говорячи про роботу журналістів-розслідувачів, що пишуть про Україну, Олена Логінова зазначила, що читачі втомлюються від війни.

Ми як журналісти маємо прийняти цей виклик і знаходити сили продовжувати розповідати про злочини, людські історії. У мене була така зовсім не розслідувальна історія, це більше фічер про 33 дні окупації в Бучі на прикладі розмов у будинковому чаті. Тобто треба знаходити якісь інші кути. Мені здається, вона дуже зайшла аудиторії, тому що всі користуються будинковими чатами. Раніше, до війни, ми в них обговорювали якісь організаційні моменти. Під час окупації люди використовували цей чат як спосіб розрадити, допомогти і вирішити зовсім інші проблеми. Ця історія читалась. Потім я відправила матеріал людині, яка надала мені цей чат — багато сторінок за багато днів з багатьма учасниками (33 дні, 100 людей в чаті) — і він написав мені, що відправить посилання в той же самий чат. Нам потрібно шукати людські моменти в цих жахливих ситуаціях і доносити речі системно. Мені дуже подобається, коли колеги роблять не просто якісь елементи, наприклад, ми знайшли цього військового, а роблять системну історію — досліджують, де це сталося, з ким це сталося, як це сталося.

Мені здається, що кожну історію потрібно по-різному розглядати. Будь-який формат підходить. В кожного формату є своя аудиторія. Чим більше буде цих історій, чим вони будуть якісніші, тим більше світ буде продовжувати перейматися цим, і ми будемо рухатися до перемоги. Головне — не мовчати.

Олена Логінова зазначила, що зараз вона захоплюється усіма українськими журналістами, які дуже швидко змогли змінити свою роботу та почати займатися документуванням війни.

Люди й сайти почали робити англомовні, й більше співпрацювати з іноземними журналістами, і більше думати про іноземну аудиторію, тому що ми стараємося дати більше контексту. Людям потрібно продовжувати пояснювати якісь елементарні речі, які для українців зрозумілі, тому що ми знаємо свою «кухню». Оскільки у цій війні нам допомагає дуже багато людей з інших країн, і вони теж цим цікавляться, тому треба просто давати більше контексту. Знову ж таки прості історії, як наприклад моя історія про чат в Бучі, зайшла моїм міжнародним колегам. В них теж є чати. Треба ще більше історій.

Дар'я Юр'єва